Ну їх, брате, такі часи.

Всім привіт, я жива і здорова, я не писала так довго тому що я мала про що подумати.
Іноді настає час, коли ти розумієш, що твоє життя змінилось, а ти — ні, і, якщо ти не змінишся вслід за ним, воно пройде повз тебе і залишить тебе позаду. Зі мною таке сталось цього літа.
Я завжди вірила, що всім подіям, що відбуваються, передують певні чинники, сукупність яких не могла призвести до іншого результату.
Як ви всі знаєте, я цього літа розійшлась із Антоном. Мені довелось пройти крізь дуже сумний та складний час. Літо пройшло, час підбивати підсумки, хоч я, як завжди, запізнююсь на три місяці.
Висновком моїх роздумів стало наступне: я дуже довгий час була залежна від чоловіків, але час цієї залежності позбуватись, тому що маніакальні стани — це погано, принаймні, так каже моя подруга із Запоріжжя. Напевно, вона знає, про що говорить.
В мене не було важкого дитинства у загальноприйнятому значенні цього слова: мене не домагались родичі, мої батьки не страждали на алкоголізм і мали середні для моєї країни статки. Але було ще дещо, що, як на мене, спричинило негативний вплив на мене в майбутньому.
У школі я не була популярною, тобто, мене чмирили абсолютно всі, окрім однієї подруги. Наскільки я знаю, в таких випадках дитина може бодай розраховувати на підтримку в сім’ї, але то був не мій випадок: мій батько бив мене коли я отримувала трійки з математики і кричав, що  я “тупоє нічтожество” а також постійно дорікав мені зайвою вагою в стилі “куда ти жрьош, свінья, пасатрі какая ти жирная”. Так мої родичі зруйнували те, що потім мало стати самовпевненістю.
Коли мені було років 16, я не хтіла йти додому, тому що вдома постійно скандалили батьки. Коли мені було 19, вони розлучились.
З того часу я, напевно, і припинила сприймати себе як самостійну особистість і почала розглядати себе виключно як додаток до якогось чоловіка і з того часу я робила все, аби уникати самотності. Лише зараз я розумію, що на мене, напевно, підсвідомо тиснув образ моєї мами у самотності, від якого я хтіла тікати якнайдалі.
Кажуть, що дівчата підсвідомо намагаються відтворити образ своєї матері. То точно був не мій випадок. Я навіть почала вживати невірну форму граматичної категорії статі стосовно себе і лише зараз повертаюсь до жіночої статі в граматиці. Мені не соромно визнати, що я жінка.
Цього літа і цієї осені я зіткнулась із самотністю, найбільш самотньою з тих, що може бути. Вона прийшла із літнім вітерцем через балкон, відсуваючи гардини. Я зустріла її гідно. Я запросила її до себе, налила їй чаю і ми з того часу разом. Мені більше з нею страшно.
Більше того: я усвідомила, що чоловіки, які супроводжували мене протягом життя, не мають жодного відношення до моїх нечисельних досягнень і не лише не сприяли їм, а навіть заважали, скільки могли.
Чесно, йдіть до дідька, шляк би вас всіх трафив, все, що я роблю, я роблю краще без вас.
Дякую своїм друзям за підтримку в складний для мене час.
Позбувайтесь маніакальних станів, без них краще.
Назавжди,
Інверсія.

Над пропастью во лжи.

Життя — це все, що ми тут мали, що будували і складали. Його у тебе вчора відібрали.
Тотем “Тінь”.
Ось і добігло кінця це трагічне в усіх сенсах літо. Для мене воно наповнилось втратами як і національного масштабу, про які, здається, немає сенсу тут писати, як і однією особистою, але дуже великою, і я тепер собі нагадую донеччанина, який ховається у підвалі, аби просто  пережити. Настає чарівна українська осінь і тільки небо знає, як мені страшно. Я, здається, ніколи в житті так не боялась зміни пори року. Вересень означає для мене втрату status quo, нехай хиткого і не надто хорошого, але я, як і моя країна, постаємо перед необхідністю змін. Ми разом із нею дійшли до тупика. Все. Далі нічого немає, потрібно звертати на інший шлях. Але ми так довго ішли цим, що не уявляємо себе на іншій стежині.
Все літо я спала з відчиненими вікнами та балконом. Сьогодні довелося їх зачинити через холод. Це поганий знак. Це знаменує кінець епохи.
Цього літа я втратила хлопця і пішла з роботи. Я втратила життя, яке будувала з моменту повернення з Ізраїлю. Сама собі я зараз здаюсь знекровленою копією того, чим була лише три місяці тому. Те, що я бачу в дзеркалі — тінь. Твоя холодна біла тінь. Сама по собі я не маю цінності чи сенсу, адже я не спроможна врятувати свою країну. За 25 років я не стала нічим кращим, ніж додатком до когось. Неспроможна на левел-ап до сталої самостійної одиниці суспільства, як і на самогубство, я приречена вештатись світом і просто чекати на смерть. Ненароджена в Україні, сподіваюсь померти тут.

Сум-бурзум

Най цілий світ пропаде, я пожити хочу сам.

Я довго не наважувалась писати, адже моє життя дуже змінилось із моменту останнього поста тут. Багато всілякого лайна відбулось (відсилка до Girl, Interrupted), але, напевно, потрібно робити те, що тобі робити страшно, хіба це — не долання страху, яке і робить нас відважними?

Я не стану перераховувати всі події, які стались за цей час, тому що важливий результат, а не перебіг. Зі змін можу зазначити, що я розійшлась із Антоном і тепер самотня, як перекотиполе. Іноді я впадаю у рефлексію (після 10 вечора зазвичай), але тоді мені пригадуються його феноменальні лінощі та воістину єврейське жлобство і клята ностальгія відступає. Я сумую за погулянками Дніпродзержинськом, які він так не любив, але я думаю, що з часом я припиню сприймати Кам’янське як його місто. Вештання індустріальною дупою Наддніпрянщини — напевно, єдине хороше, що я можу пригадати за останні півтора року. Більш там немає за чим шкодувати.

Я багато думаю про долю України і про АТО, але не хочу писати на цю тему, адже забагато і без мене про то все написано. Я не додам нічого нового і лише буду засмічувати ефір. Єдине тішить: люди навколо мене, здається, починають розуміти цю землю і цінувати її пам’ять, а, значить, починають краще розуміти себе і не соромитись того, ким вони є насправді. Жителі приватного будиночка вивішують український прапор. Вони не прикидаються рускімі, савєтскімі чи якимось іще. Вони — українці, вони вірять у прекрасне майбутнє своєї країни і їм не страшно в цьому зізнатись.

Я, як і раніше, живу з котом і без людей. Мене влаштовує такий стан речей. Мені не страшно не вийти заміж, чи бути самій. Самотність — то свобода бути тим, ким ти є насправді, я не збираюсь проміняти її на якогось стрьомного носія чоловічого статевого органа просто аби не бути самій.

Я зрозуміла, що півтора роки жила зовсім не за покликом свого серця. Я заподіяла злочин проти себе: я робила те, чого робити не хтіла. Я не хтіла ходити до Антона, я не люблю дивитись серіали і мені не подобався його ліпший друг, пихатий і зневажливий. Півтора роки все було, не так, як хочу. Мене ніхто не питав, я поступалась, адже думала, що так і має бути. Компроміси, всє дєла. Але зустрічного руху так і не було. At the tip pf my tongue there's a price you weren't willling to pay. Такого більше не буде.

Зараз я намагаюсь збагнути нескорений дух України. Він у повітрі, у трамваях 11 маршруту, у листях дерев, у вітрі, у всіх моїх знайомих, навіть якщо вони не помічають того чи не усвідомлюють, вони є частиною незламного українського духу Наддніпрянщини. Западенці кажуть на місце, де я живу “Велика Україна”, і я вірю, що моя батьківщина від Сяну до Дону починається саме тут і що саме ми є носіями автентичного українства, навіть якщо зараз трохи забули про це. Але то нічого, ми все пригадаємо. Та, власне, вже почали.

Непереможний дух цієї землі наздоганяє мене всюди: в автобусах на Дніпродзержинськ, на Богданова, коли я пішки йду додому з вокзалу,

під час погулянок на велосипеді. Я вся сама вже вся просякла ним. Він у моїх легенях, у моїй крові. Кажуть, батьківщину не можна викреслити з серця. То як її викреслиш, коли ти увібрав її у себе?

Назавжди.

Теґи:

Захід фарбує багряним схил, останній промінь землю набува теплом.

Дехто в мене питав, чому ж я не пишу нічого про теперішні події в Україні і про своє до них ставлення. Я ж просто не вбачаю в цьому сенсу, адже я не інформаційна аґенція, не політолог, не журналіст і не філософ навіть. А моє ставлення стало очевидним задовго до початку цього майдану. Моя батьківщина — моя остання любов, яка буде зі мною завжди. Україна закарбована в мене в серці. Всі, хто любить її — мої друзі, а хто ні — не друзі. Так було завжди. До того, як це стало мейнстрімом, як тепер кажуть, то нащо зайві символи?

Останнім часом не люблю зайвого, Земфіра навчила мене лаконічності з допомогою свого сайту, на якому було лише одне відео з її концерту, де вона співає “Відпусти”.

Я не можу сказати нічого нового на цю тему, та я так само, лиш-но продираю очі, читаю новини. І так уже цілу зиму і немає цій зимі кінця.

Аби відволіктися від переймань тим, чого я не можу змінити, розповім цікавинку.

Чуттєвість, Січеслав, весна, захід сонця, вічність.

16 березня 2006 року. Я — 16річна школярка в чорному пальто, яка від когось почула, що десь у світі є такі “готи”, які носять чорні речі та черевики на платформі та знає на пам’ять усі пісні Холодного Сонця. О 18.27 я сіла в автобус і поїхала на захід, у місто, де ніколи не була. До 1936 року воно було відоме як Кам’янське, але більше прославилось під назвою Дніпродзержинськ.

У вікно Еталона я побачила, як сідає сонце, все небо залило червоним, у навушниках грала “При Заході”. Мені хтілося зупинити час і вічно їхати за сонцем, що сідає. Тоді я, напевне, вперше наздогнала вічність. Я знала, що запам’ятаю цю мить назавжди.

8 років минуло з того дня. Я бачила захід сонця в сотні інших міст, але завжди згадую саме той. 16 березня 2006 року.

А Кам’янське для мене стало особливим містом. То було кохання з першого погляду. Друге за ту кляту важку весну. Мені сподобалась занедбаність, непривітність і суворість провінційного старого міста, що ніколи не мало величі.

А пісні “Холодного Сонця” показали мені таємничу, незвідану українську мову і поклали початок становленню мене як національно свідомої українки. Чудова була презентація. Досі штирить, як бачите.

Мораль сєй басні такова: цінуйте відчуття дому, яке не купиш за будь-які гроші, але таке потрібне людині.

Назавжди.

Нема в світі правди

Стан справ в Україні: все так заплутано.

Я вже кинула надію розібратись у наявному стані речей. Хто що робить і головне: нащо — цього я більше не розумію. Чому не заарештовані Захарченко та інші приспішники Яника, що віддавали накази та стріляли в людей? Де, сука, люстрація? Чому ми здали Крим? Чому Правий Сектор впадає у маразм? Чому до Росії застосовують санкції всі, окрім України? Відповідей в мене немає, не питайте мене. Відтепер я не маю однозначного ставлення ні до кого. Здається, що пахне тут наїбаловом небачених до сьогодні масштабів. Почуття останнього тижня — зневіра. Але що я знаю напевно: в мене на балконі висить український стяг. Напевно, неосяжна велич та надто неформатна самобутність української душі — це єдине, у що я досі вірю. Бережіть Україну в собі.


На Майдані активісти посадили цибулю та планують завести свиней Більше читайте тут: http://tsn.ua.

В моєму розумі досі зима. Хочеться короткості, так набридли слова. Мені згадується, як у часи євромайдану на сайті Земфіри було лиш одне відео. Неймовірно: хтось зводить папір, друкує кілометрові роздуми про те, що і так всім зрозуміло, а хтось просто лишить на своєму сайті лиш одне відео, яке скаже набагато більше, ніж тисячі символів. Воно скаже: “Так, я знаю, що у вас там, у Києві, гинуть люди, що ваш уряд втратив будь-яку совість — все це я знаю і не бачу сенсу говорити про це в тисячний раз. Ось вам відео з мого концерту, де я співаю “Відпусти” і нехай вам все стане ясно про мене і про те, що я вважаю важливим.”

Для мене ця довга зима 2013-2014 не скінчилась і навіть не знаю, як скоро це станеться. Це — зима моєї держави. Не осінь, а саме зима з безкомпромісним холодом, десь так -20 за цельсієм, а в моєї нації наівть рукавичок немає.

Для мене ця зима — це гурт “Ворождень”, ще одна дитина багатодітного батька Володимира Кучинського, видатного киянина, який зробив для української культури більше, ніж всі міністри та президенти і точно більше, ніж Оксана Забужко і це дівчата з гурту “Dakh Daughters” із їх самобутніми співами на початку Майдана. Ця зима породила багато героїв та антигероїв, до яких можна віднести і цю шльондру. Хто не знає, погугліть про її вислови на словацькому телебаченні про те, що “українці лінуються бути українцями”. З цих заяв можемо бачити, що вона — посередність, то нехай у вашому серці не буде місця для посередності. Розкривайте очі та розум, дозволяйте собі бачити та думати.

Для мене ця зима — хвороби, адже я дуже багато хворіла і не лише на застуду.

Для мене ця зима — це безкінечний холод, страх за себе і за сотні інших, нескінченна самотність, години, проведені за читанням новин, замерзлі електрички сполученням “Дніпропетровськ — Кривий Ріг”, незручний графік роботи та тисячі годин із моїми співробітниками.

Я купила велосипед, тому що сподівалась, що навесні буде тепло і ми будемо вільно дихати. Весна настала, тепло прийшло, але дихати вільно ми не будемо ще дуже довго.

Оселя, в якій живе кіт, не потребує інших прикрас.

Всім, хто досі не зрозумів, повідомляю: в мене є киця. Уже місяці два певно. Це überняшне створіння звуть Блекі, дівчинка радикально чорного кольору з милими висячими вушками. Тобто, скотіш фолд. Варто відзначити, що більш флегматичної істоти мені зустрічати не доводилось, власне, як і більш терплячої. Я маю набагато менше терпіння до людей, ніж вона. Здається, я їй справді подобаюсь.
Чи варто заводити кота? Важко сказати. Ви хочете вертатись у незмінно порожню квартиру і почуватись так самотньо, наче ви єдине живе створіння на цілому світі? Ви хочете, аби ваше життя було позбавлене радості, сміху та захоплення? Ви не хочете, аби пухнасте створіння обережно ступало лапками по вашій ковдрі, аби бути поближче до вас? Тоді ніколи і нізащо не заводьте кота.
А мені от ці всі перспективи не здаються привабливими. Тому от.
Мій шановний співробітник body_plus_lens ласкаво погодився пофотати нас із Блекі на плівку, за що йому дякую.
Я, звісно, як завжди потворне хуйло, зате моя тваринка неперевершена.

hitler
sswAS8o-FHc
fvZyc-LW74c
bBC5Iu02SBE

Де ж ти, хмелю, зиму зимував, що й не розвивався?

В Ізраїлі страйкують нелегали з Африки. В Америці замерз ніаґарський водоспад. У Росії готуються до олімпіади. В Україні жопа.

Певно, в кожного є свій варіант відповіді на питання “как же ми докатілісь до жизні-то такой” і план рятування батьківщини, що ґрунтуються на його дилетантських уявленнях про економіку, освіту та інші галузі людської діяльності.

Я у мами перекладач-філолог, тому буду говорити про мову, тому що в іншому не тямлю ні чорта.

Можна багато зараз говорити про причини наполегливого невживання української: окупація, насильна русифікація, комплекс провінціала, інше — зараз це вже не має значення. Шановні громадяни України, чудову звістку несу я вам: москалі пішли. Ми вільні, їх мовного впливу тут більше немає, тепер ми маємо боротись із його наслідками і ніхто за нас цього не зробить. Радянська влада не повернеться прибрати за собою, Супермен із Бетменом на пару дзвонили у скайпі і сказали, що не прийдуть рятувати українську для наступних поколінь. Нам доведеться щось зробити самим, ледь не вперше за всю свою довгу історію нам справді немає на кого сподіватись. Дива не станеться, старший брат не прийде, забити і відлежатись вдома на дивані, поки ця вся фігня вщухне, не можна. Не будемо рятувати своє — не буде свого.

Мова — це не лише набір звуків для позначення об’єктів навколишнього середовища, вона формує асоціативний ряд і спосіб мислення. Я можу так-сяк висловлюватись п’ятьма мовами: англійською, німецькою, івритом, російською та ще здогадайтесь, якою. Це п’ять різних людей, які навіть не схожі. Чужі мови примушують мене вживати чужі моєму розуму граматичні конструкції та чужі моєму мовленнєвому апарату фонеми.

Шановні пані та панове, я знаю, вам страшно, та зрозумійте вже нарешті, що українську доведеться подужати. Нічого не поробиш. Вважайте, що це крок на шляху до омріяної вами євроінтеграції.

Так вже склалось, що ми обрали ворожий для самих себе уряд. Хтось радить братися за зброю. Одні можуть це зробити, а інші — ні. З різних причин. Та якщо ви не можете зробити всього, то зробіть бодай щось. Розмовляйте українською. Постіть українською рекламу про повій, про цифровий друк про знижки на каву з 10.00 до 14.00. Немає думки, яку неможливо висловити засобами неросійської мови.

Я розумію, все, що ви скажете: що це справа звички, що українська ваша буде потворною, і певної мірою це все правильно. Так, мова спілкування — справа звички. Наскільки швидко ви змінитесь, залежить виключно від вас і, так, мушу зізнатись, що ви ще не один раз запитаєте в Ґуґл Транслейт, як українською буде “отвертка”. Просто не буде, і ніхто цього не обіцяв. Але хіба мова нашої батьківщини не варта того аби ми певний час подлубались у мозку, перш, ніж щось сказати?

Більшість розмовляє російською. Так. Але що таке ця більшість? Хіба вона складається не з людей? Хіба більшість — це іншопланетна цивілізація, на яку в нас немає впливу? Дивно, адже я завжди думала, що більшість — це я, ти, мій сусід, мої співробітники та мільйони таких, як ми. Так от. Сьогодні більшість — це ти.

Назавжди.

Порозвійся по долині, не вертайся... в Україну?

Tomorrow... If tomorrow comes.
Sydney Sheldon
В усіх раптом так пєрдаки попригорали від нових "законів" ВР. Не подобається перспектива заочного вироку? Де ж ви підчас виборів, шановні гівноліберали? А, забула, тоді ж модно було бути бути "ПРОТИВСІХОМ", не підтримувати жодного кандитата, писати всіляку фігню на виборчих бюлетенях та не приходити на вибори, тому що жоден кандидат не відповідає вашим сраним високим переконанням. А якого результату ви, власне, очікували, забиваючи на долю своєї країни? Голосувати - обов’язок громадянина, може, тепер до вас дійде нарешті. Вибори - це не коли ти знаходиш брата по духу і за нього голосуєш, а коли ти, сука, з запропонованих кандидатів обираєш одного. З ЗАПРОПОНОВАНИХ. Творчі до хуя? Ну, може, наступних виборів пошукаєте собі інше місце для творчості, звісно, якщо наступні вибори колись настануть.
  • Місцеперебування:

І нехай тепер хтось інший любить тебе.

Чомусь люди люблять ускладнювати просте та спрощувати складне.
Зараз любов до батьківщини спростилась до стояння на євромайдані. Стоїш на майдані — любиш Україну, молодець. Не стоїш — не любиш, відповідно, поганець. Тобто, виходить, що можна було би все життя забивати на українську мову, не платити за проїзд в електропоїздах, переходити на червоне світло, ухилятися від податків, а зараз вийти на майдан і одразу стати героєм. Instant gratification, нарешті. Все просто, всі задоволені.

Где же ты крылья оставил, Икар?

Для тих, хто ще не знає: я в лікарні з гострим пієлонефритом. Це типу як запалення нирок. Хворію я вже тиждень. Варто відзначити, що давно в мене не було таких безрадісних тижнів. Темрература підвищена. Нестерпно болить спина, ребра, горло, і щось у грудні клітиній. Невимовно важко ковтати.
Подібний пиздець трапився зі мною восени 2010, яка і так була непростою для мене, якщо хтось пригадує.
Зате тут я роззнайомилась із людьми. Все дуже погано, панове. З такими пересічними громадянами Україні не світить не те, що європейське, а взагалі бодай якесь майбутнє. НІХТО, я наголошую, НІХТО не розмовляє українською. Хлопець моєї сусідки поїхав (чи то не поїхав) розганяти євромайдан, має відповідну модель поведінки і зовнішність. Інша сусідка, бабуля, що працює на ЮМЗ, каже, що через "ці ваші майдани" їй уже другий місяць не платять зарплату.
А мені страшно, що я ніколи не вилікуюсь і назавжди залишусь з ребрами та спиною, що болять, коли вдихаєш.
Страшно, що нічого не зміниться для України і що залишиться як є.
Важливо лише майбутнє нашої країни, і більше нічого справді. Зволікання - слабкість.

Назавжди,
ІНверсія.

Людині потрібен кіт

Раніше я вважала, що мені потрібна інша людина. А потім завела кота.
Ти заводиш собі хатню тварину, але і сам стаєш хатньою людиною свого кошеняти.
Людині потрібен кіт. Коту потрібна людина. От і все.
Будьте з тим, кому ви справді потрібні.
Блекі
  • Місцеперебування:

Who Loves the Trees Best?

Who loves the tress best.

Я завжди прокидаюсь трошки раніше, ніж будильник. Я відчуваю від цього гордість за себе і це запорука хорошого дня. Так, цей день обіцяє бути хорошим. У квартирі трошки прохолодно. Скільки не опалюй, а лютий у Січеславі — це серйозно. Це саме той час, коли зимовий авітаміноз починає даватися взнаки, ти хронічно перемерзаєш, тобі набри­дає зимовий одяг і починає здаватись, що літо було колись давно-давно, в минулому житті а може і взагалі наснилось. На Землі завжди була зима і так буде ще тисячі років. Вибиратись із-під ковдри у холод страшно, але я розумна. Я лягаю спати в піжамі та в шкарпетках.

Я не знаю, що роблять інші першим, коли встають, але я особисто люблю вмикати музику, це дає відчуття, що ти не один вдома і відмінно пробуджує. System of a Down - «Hypnotize» - це чудовий початок дня. В кімнаті темно. Мої вікна виходять на гілки дерев, яким, напевно, сотні років. Якби я ніколи не виходила зі своєї кімнати, могла би сказати, що сонце ніколи не торкалось моєї шкіри. Потрібно заварити чаю.

Я сиджу на старовинному ліжку посеред величезної темної кімнати і п’ю зелений чай. Моє волосся нечесане, обличчя невмите, в моїй руці півлітрова чашка. Я люблю іноді дивитись на себе зі сторони і думати, що я граю у якомусь фільмі, і що хтось колись цей фільм обов’язково подивиться. Мені просто сумно від думки, що ніхто ніколи не побачить, як я ранком п’ю чай. Мені здається, що це виглядає гарно, що я сама гарна, що моя кімната гарна і все йе разом створює прекрасну композицію, яка варта того, щоби побачити світ.

Я — людська істота. Як приємно це звучить. Я можу розмовляти, посміхатись іншим лю­дям, читати, займатись наукою, писати щоденники, слухати музику, співати... — я можу все, що можуть інші. В мене дві руки, дві ноги. Повний комплект. Це значить, що я можу ходити, бігати, їздити на велосипеді — мені доступні всі дії здорового людського тіла. Які захоплюючі можливості. В мене довге каштанове волосся, яке заплутується під час сну, розвівається на вітрі, виблискує на сонці. Його можна зв’язувати, заплітати, підіймати, бризкаючи на нього лак. Це так багато. Не в усіх є волосся.

Я народилась і живу в Україні. Як же я пишаюсь, адже прекрасний Хрещатик, безкраї лани, Чорне море, Хотин, Запоріжжя, Львів і навіть таємниче незвідане Закарпаття не відділені від мене кордонами. Я — носій прекрасної мови, яка просто ллється з розуму. Я можу висловлюватись іще чотирма мовами, але жодною з них я не розмовляю з таким задоволенням, як українською. Її звуки такі природні, не потрібно зусиль, щоби їх вимовляти. В українській є чергування. Ти можеш сам обирати, як сказати, щоби не ла­мати собі язика. Фантастично. Як же просто і гармонійно українські слова складаються у речення.

Чудова пісня «Hypnotize». +50 до жвавості, +100 до відчуття неповторності моменту. З нею я навіть зимового ранку почуваюсь як прекрасного сонячного дня в квітні.

Я виходжу з дому. Я потрапляю в інший світ, де сніг на вулицях та старі будівлі, зрідка повз мене проходять люди і всюди я бачу знаки, що підказують мені, куди йти. Музика: Тотем - «Той, що дивиться вниз». Коли я чую цю пісню, навіть найзвичайніші речі постають переді мною зовсім іншими, наче осяяні якимось світлом, відмінним від звичного денного. Сніг, що падає з гілок здається мені попередженням, вітер приносить сотні незнайомих голосів. Той, що дивиться вниз, спостерігає за мною і все це не марно, в нього є свій план, згідно якого відбуваються всі події в моєму житті і все це до чогось призведе.

Кожна пісня, яку я люблю, приносить мені якесь видіння, яке я беззмінно переглядаю, як улюблений кліп. Вічний Гер Манелінґ у виконанні Ґармарни. Навколо туман. Холодно. Волого. Сіро. Я в довгому, теплому, багатошаровому платті. Я іду прямо і повільно, я боюсь втратити гідність, я височію над натовпом, всі дивляться на мене і розступаються чи то від страху чи від поваги, вони всі брудні, і все навколо брудне, та цей бруд до мене не пристає. Я засуджена на смерть.

Я живу на вулиці Карла Лібнехта. Мій будинок був побудований близько сторіччя тому і іноді це дається взнаки: підлога рипить, труби завивають, штукатурка сиплеться — все в найкращих правилах старих будинків, та я все одно люблю його. Я не проміняла би свій дім на вежі коло парку Шевченка. Я вірю, що в старих місцях жити краще, ніж у нових, адже будинки віком у століття зберігають спогади і тепло всіх своїх жителів та відвідувачів. Мій під’їзд пам’ятає всіх, хто курив у прольотах, сходи пам’ятаюсь всіх, хто ступав по них. Стіни знають всі історії, що стались із мешканцями у 20х, 50х, 70х... Віконні рами, що бачили плин української історії: прихід більшовиків, радянські репресії, і навіть, уявіть собі, німців, живих та справжніх. Вони, звісно, вже давно померли. Напевно, дуже сумно бути старим будинком: ти переживеш усіх, кого знав. Я думаю, що будинок 52 на вулиці Карла Лібнехта дуже сумує за кимось.

Я працюю у відділі літератури іноземними мовами у міській бібліотеці, що на вулиці Ле­ніна. Кожен день я їду на роботу трамваєм. Я обожнюю цей час, обожнюю їздити січесла­вськими трамваями. І нехай десь у Німеччині сучасні вагони, у Токіо надшвидкісні лінії, я патріот дніпроелектротрансу. Любити найкраще може кожен, а от рідне, як виявилось, не всі. Мені здається, патріотизм починається з малого. Спершу потрібно навчитись любити і цінувати дрібнички навколо тебе: червоні трамваї, роздовбану колію, закинуті будівлі, дерева, позбавлені листя на зиму, кондукторок, що розмовляють суржиком — з цього починається твоя батьківщина. Натхнені промови на Майдані Незалежності, чорно-червоні прапори, “Слава Україні” — це все неодмінно буде, але трішки згодом, а поки що навчись любити те, що ти бачиш.

Трамвай завертає з Короленка на Чкалова, це значить, що моя подорож добігає кінця. Я не без шкодування встаю з нагрітого місця і готуюсь до виходу. Кататись у трамваях чу­дово, але час ставати до роботи. Грає “Who Loves The Trees Best”. І справді: хто любить дерева найбільше? Звісно, я.

Моє робоче місце починається з дверей бібліотеки. Привітатись з усіма, навіть з тими, кого не любиш, навіть із надто старанним охоронцем, - це теж робота. Справді, він, напевно, думає, що охороняє центральний офіс СБУ, а не міську бібліотеку. Я підіймаюсь ліфтом на шостий по верх і завертаю до службового приміщення. Роздягатись у підсобці — це привілей бібліотекарів.

Who loves the trees best? Іноді одне вихвачене з контексту речення крутиться в тебе в го­лові цілий день і навколишнє середовище ти сприймаєш через нього. Речення дня - “Who loves the trees best”.

Але як не відтягуй час, треба ставати до роботи. В мене дуже багато справ. Писати картки для нових книжок та журналів, а ще цей електронний каталог, хай йому провалитись... Ні, електронний каталог — прекрасна ідея, тільки би ще монітори, які не блимають і від яких не так болять очі... Добре, почнемо з того, що найменше хочеться робити.

На годиннику 10:56. Це значить, що я рубаю цю базу даних уже дві години. Все, більше не можу, я я заслужила на чай із пундиком.

Я виходжу до читальної зали та ледь не сліпну. Виявляється, поки я сиділа за цим прадавнім монітором, вийшло сонечко. Його світло залило все, куди могло сягнути і навіть нагріло приміщення. Зовсім таке весняне відчуття. Я вдихаю бібліотечне повітря, пропахле пліснявою і навіть воно якесь інше. Приємніше, ніж дві години тому. Небо у вікні чисте та блакитне, як ніколи раніше. Хочу відкрити вікно і вистрибнути прямо в цю неймовірну блакить, задихнутись ще досі холодним, але вже зовсім іншим повітрям. Літати понад вулицями і ділити з усіма навколо це шалене відчуття тепла, на яке всі чекали так довго. У вікні височіє кран. Будування. Щасливі ці хлопці­-будівельники. Вони там, на волі, вони можуть дихати цією свободою, дослухатись до новин, які транслює вітер: «А ви знаєте, що весна скоро? Ні? І як ви тільки не знаєте!». Вільний подих, нові місця... Вітер, вітер, де ти був? Що ти бачив? Напевно, ти дуже нещасний, вітер. Якась сила жене тебе, ганяє по свій Землі, в тебе немає нічого свого, ти змушений лишати місця, які любиш, ти — ціль, що рухається і ніде не знаходить спокою. Не те, що я. Я же знаю, я знайшла свій спокій, я ніколи не втрачала його тому що ніколи не лишала рідного Січеслава. У скількох же місцях я не була. І дарма, там, напевно, все зовсім не таке, як вдома: і повітря, і люди, чужі споруди, чужі вулиці, які не знають мене та не чекають моїх кроків, там, напевно, навіть час плине по-іншому. Як? Не знаю і не хочу знати. Я вже знайшла те, що шукала. Тут мій дім, тут моя країна, тут я головна, тут панує моя мова, хоч вона і в меншості тут і зараз. Це нічого, це тимчасово. Я не метушусь і нікому нічого не доводжу, тому що я знаю, що правда на моєму боці, я на своїй землі і моя земля дасть мені силу перемогти. Як же я люблю тебе, рідна чорна українська земле.

Я пригадую дачу, на якій я провела половину свого дитинства та ранньої молодості. На жаль, мої батьки продали її коли мені був 21 рік. Я шкодую за нею, мені подобалось копати землю. Це таке задоволення, коли лопатою підіймаєш шар вологої землі санти­метрів у десять. З лопати звисають коріння бур’янів, земля чорна і важка.

- Дєвушка, можна вас?

О, здається, чаю з пундиками не буде. Або пізніше.

Це бабулька в старовинному пальто темно-синього кольору, який чомусь так любили радянські дизайнери одягу десь років двадцять тому. На жінці блакитний берет при­близно з тієї ж епохи і біла вовняна хустка. Звичайна така собі метробабуля. Є такий сорт людей, які жаліються всюди і всіх ніби-то жаліють. Вони розбираються в усіх галузях лю­дської діяльності, ну бодай вони самі так вважають, через все в житті пройшли і все в житті бачили. Вони впевнені, що наділені правом судити і давати поради. Це саме той сорт людей, котрі вважають, що коли їм було 20, світ був кращим, що молодь тепер тупа і розбещена, що вони були набагато кращими і що вічності тепер не такі довгі, як раніше. Куди би вони не йшли, вони ідуть туди не за прямим призначення місця: у бібліотеку вони приходять не по книжки, а по аудиторію для чергового монологу «а вот в наше врємя» не розуміючи, що якщо вони досі дихають, то сьогодні теж їх час. Я вирішила будь­-що не вступати з нею в дискусію, адже нічим хорошим це не закінчиться.


  • Що ви вибрали?


  • Да вот двє кніжечкі.


  • Який у вас номер формуляру?


  • Пятьсот восємь.

    Я дістала її формуляр і почала записувати книги. Стандартна процедура.


  • Все можете йти, до побачення.


Трішки розчарована тим, що ту не знайшлось аудиторії для промови «сталіна на вас нєт», бабця попленталась до виходу. Вибач, Ґандзю, не в моєму відділі, тут я головна. Тут мої правила.

Що я роблю на роботі до обіду? Чекаю на обід. А після обіду? Чекаю на завершення робочого дня. Ось він, нарешті. Я у поспіху складаю формуляри у шухляду та розпихую книжки по полицях. Нарешті. Мої підбори вистукуюсь поспішливі кроки по керамічній плитці і відлуння чути, здається, на цілий світ. Знову можна слухати музику, дихати холодним повітрям і їздити в трамваї. Напевно, бібліотекарі, що вибігають з бібліотеки, виглядають дотепно зі сторони.

На вулиці Леніна темно, звідусіль світло фар, вітрин та ліхтарів, але де їм розвіяти цю всеосяжну темряву. Якщо природа вирішила, що буде темно, то нічого не вдієш.

Я жадібно вдихаю мороз. Музика. Все добре, в мене все добре. Щастя, термінальна стадія. Я вирішую зійти до Карла Маркса, дійти до Шмідта і там сісти на трамвай. Who loves the trees best?

Я сумую за мамою. Моя мама далеко. Моя мама в Канаді. І хоч мені вже двадцять сім і із мамою є певні ідеологічні розбіжності, я дуже сумую за нею. В мене іноді виникає відчуття, що я осиротіла. Повна, остаточна самотність. Страшно. Мамо, мамо, ти десь за обрієм, де навіть пора доби зараз інша. Я плачу. Я дозволяю собі плакати посеред міста-мільйонника, міста-мільйонера. Плач, плач, Марино, життя — це біль, який іноді ти просто маєш прийняти і подолати. Давай, ти робила це вже багато разів. Я витираю сльози. Вони замерзають на морозі.

Я люблю Січеслав. І нехай десь там є Львів, Свалява, Відень, Будапешт, Тель-Авів, Єрусалим — пробачте, я залишаюсь тут. Я тутешня. Я виточена під це місце, хочу я того чи ні. Тут не так погано, як може здатись на перший погляд. В старого Січеслава є певна неповторність. Тут теж є старі подвір’я, що бережуть пам’ять про світ без комп’ютерів та торгівельних центрів. Останні бастіони минулих епох тримаються з останніх сил. Вони як дніпропетровське україномовне населення: нечисельні, витіснені на околиці, але їм вдається створити певну атмосферу навколо себе. Коли поринаєш у неї, здається, що іншого світу ніколи і не було. Така собі альтернативна реальність. Така неприлизана, незвідана натовпами туристів, неприбуткова, нереставрована реальність старого напіврозваленого Січеслава.

Я була у Празі і мені страшенно не сподобалось. Справжня Прага померла. Залишилась рафінована старовина для туристів, Знекровлена та стерилізована декорація для фото­графій на айфони та нікони, яка має свою ціну та держстандарт, яку можна запакувати і продавати, продавати всім і досхочу.

Я іду центральною алеєю по Карла Маркса. Грає Bauhaus “Who Killed Mr. Moonlight”. Всі наші мрії розтаяли, ховаючсись у кустах. Падає сніг, але вітру немає. Мені здається, що сніжинки завмирають у повітрі. Дивовиж­ність світу вбачається мені всюди. Зупинись, часе, я хочу, щоби ця мить ніколи не минула. Можна я залишусь тут, щоби вічно кружляв сніг і Пітер Мьорфі вічно співав мені на вухо про тінь посмішки? А я вічно буду одна, вічно йтиму цією засніженою дорогою, забувши про все інше, що я бачила. Для сп’яніння не потрібен алкоголь, якщо ти помічаєш сотні дрібниць навколо.

Але час, звісно, ніколи не спиняється. Я продовжую старіти.

Повз мене проходить гарний хлопець. І хоч я давно вже втратила надію, мені хочеться привітатись і поговорити з ним. В паралельному всесвіті, можливо, так би і сталось. А так я просто опускаю погляд і йду собі далі. Та і дарма, він все одно не такий, як я. Він, напевно, слухає рускій реп, розмовляє російською, цікавиться новими моделями теле­фонів і буває на радіоринку, як і решта хлопців цього міста. Він би ніколи не зрозумів мене і став би ще одним розчаруванням. Як же добре, що ми не знайомі.

Моя піша прогулянка добігає кінця і я сідаю в останній трамвай. Слава порожнім другим вагонам! Навіки слава. Я обираю собі місце і споглядаю, як за вікном проминають будинки, в яких я ніколи не була. У вікнах запалене світло. Як вам живеться, люди, яких я не знаю? Як воно: бути не таким, як я? Як би я хтіла це все знати. Прожити бодай один день за когось іншого. Але ні. В мене є тільки моє життя й іншого не буде.

І все ж я до нестями люблю своє місто. Я завжди вертаюсь до тебе, мій рідний. Коли мені погано і добре. Знесилена болем, я загортаюсь у незмінно теплі ковдри твоїх ночей. Ти тонеш у моїх сльозах, сяєш моєю радістю. Як же довічно я тебе люблю, мій занепалий, напіврозвалений Січеславе! Я бачила, як останні промені сонця осяюють тисячі вікон, але тільки на Лівобережному ці відблиски дістають мені до серця. Я їздила найсучаснішими поїздами у Цюріху та Тель-Авіві, та лише в порожній Татрі 19го маршруту я наздогнала вічність. Ти, такий неприлизаний, нескорений часом, не переймайся, що ти не такий, як ці всі красені, переповнені туристами. Це саме ти справжній, а не вони. Я люблю тебе таким, який ти є. Люблю всі труби твоєї промзони, сталінки на кожній твоїй вулиці, затишність проспекту Свободи, всі твої закинуті будівлі з розбитими шибками... Твоє повітря отруєне, але я хочу вдихати лише його, доки не помру. Я буду дихати тобою навіть якщо кожен вдих вбиває мене, мені не страшно померти, бодай я знатиму, що померла на своїй землі, а це можуть не всі. Кажуть, що куди би ми не пішли і чого б не досягли, ми завжди несемо на собі відбиток місця, де виросли. Я зачарована і закарбована тобою, мій любий. Обіймай мене, я твоя назавжди.

Серце б'ється так сильно, що відбиває у скронях, подих частий та глибокий, на очі навертаються сльози, цікаво: інші теж плачуть від переповненості любов'ю до свого міста?

Напевно, в кожного є кохання, залишене багато років тому, але настільки яскраве, що спогади про нього затьмарюють багато наступних днів. Колись я закохалась у хлопця зі Львова. Звісно, нічого з того не вийшло, але шлях до “нічого” був прекрасним. Поїзди сполученням Маріуполь-Львів, ви прекрасні теж! Я пам'ятаю про вас лише найкраще. Я знову живу спогадами.

Мені 21, я думаю, що багато бачила в житті. Хто мало бачив, багато плаче1. Я досі не знаю, що поза кордонами моєї України теж є життя. Я сиджу на привокзальній площі у Львові, всі мої речі в мене за спиною, я ношу їх з ранку, а зараз уже друга дня. Ноут тягне плечі та і просто набридло носити все своє з собою. Римляни придумали хорошу штуку, але, напевно, вони ніколи не чули про чотирьохкілограмові ноути. Дніпропетровські бомжі у Львові. Ніхто не захтів мене врятувати, то тепер я просто сиджу і мовчу в оточенні вельмишановних львівських безпритульних, одною з яких я стала бодай на той день. І все це через тебе, я просто хтіла дихати тобою, я зрадила своєму Січеславові і несла покарання. Андрій мовчки сидів поряд зі мною, хтів піти, але не наважувався. Я знала, що він піде не зараз. Коли я не бачитиму, коли не треба буде нічого пояснювати, коли я буду безсила. Такою я була вже тоді, я не мала що йому сказати. Та і кому потрібні докори, коли навколо така весна, найкраща з усіх моїх весен. Вона не винна, що я помилилась. І Львів не винний. Рішучі кроки в невірному напрямку стають найкращими спогадами.

Раптом океаноельзівські соплі перервала “Plague“ Crystal Castles. Це рінгтон, а значить, хтось мені дзвонить. Саша.

Саша — мій дуже-дуже давній друг. Ми познайомились на домашньому концерті, коли мені було 19. Я була молода і дурна. Він відкрив для мене величезний, неймовірний світ музики, в який я занурилась із головою. Усе проходить із часом, ми досі слухаємо схожу музику, але нас поєднує вже набагато більше. Ліна Костенко казала, що ми любимо тих, хто пам'ятає нас молодими.


  • Так, Саш.



  • Привіт, сестричко. Як ти?



  • Я норм, ти як? - я відчувала, що сталось лихо і відповідь “чудово” я почую не сьогодні.



  • Не дуже. Можна я до тебе приїду?


Я швиденько оцінила ситуацію. Зараз 22:06, п'ятниця. Здається, я сьогодні в мами алкоголік.


  • Звісно, можна. Сподіваюсь, ти не збираєшся сьогодні додому?



  • Ні, я в тебе заночую, якщо можна.



  • Так. Ти випив?



  • Чуть-чуть.


Зрозуміло. Те, що для Саші “трішки” - для нормальної людини алкогольне отруєння несумісне з життям.


  • Де ти є?



  • На балкончику стою курю.



  • Тільки я тебе прошу: їдь на таксі, твоя економія нікому не потрібна, гроші я тобі віддам. - я так злякалась іще одного самотнього вечора, що навіть погодилась на непередбачені видатки. - Коли ти будеш?



  • Зараз докурю і буду виходити.



  • Ну добре. Тільки, Саш, щось поїсти я знайду, а от випити в мене вдома нічого немає.



  • Добре, сестричко, я в АТБ зайду.



  • Добре, Саш. Я скину тобі номер найдешевшого таксі поїдеш ним. - якщо я плачу, то можу вирішувати яким таксі він їде.



  • Добре.


Я поклала слухавку і почала перейматись. Саша дуже домашній, він не з тих, хто піде в гості до подруги серед ночі, значить, щось сталось. Не хоче говорити по телефону, що саме, значить, щось дуже особисте. Але нічого, всі наші дощі ми переживемо разом2.


  • Привіт, сестричко. - він стояв на порозі блідий та змарнілий.


Я обійняла його. Немає нічого ціннішого за обійми друзів. Все з часом іде: хлопці, дівчата, гроші, документи, родичі, робота — ми розгублюємо все, нам залишаються лише ті, хто самі обрали бути з нами до кінця. Не тому що вони повинні, а тому що вони самі так вирішили. Вони не засуджують нас і не сварять, навіть коли ми на це заслуговуємо, міцні обійми друзів — це найцінніше, що ми можемо надбати за наше сране надто довге життя.


  • Заходь, сідай. Чаю будеш?



  • Як варіант.


Я заходилась ставити чайник, поки Саша розувався в коридорі.


  • Що в тебе сталось? - запитала я, лиш він упав у спеціальне частувальне крісло в кухні. - я відчуваю, що щось негаразд, розказуй.


Він опустив очі і посумнішав. З виразною розвязністю дістав файку, манерно підпалив її та затягнувся. Ні, це, напевно, світ зупинився, не знаходжу нічого іншого, що могло так сильно його засмутити.


  • Коротше, вона мене кинула.


В голові залунала “Coldness of caring” Unter Null. Вона завжди згадується мені, коли я чую погані новини, котрі змінюють життя назавжди. Стало боляче. Так, наче кинули мене. Кінець — це те, що трапляється з кожними стосунками. Ти наче і розумієш це, але на початку або не думаєш про це, або думаєш, що “смерть — это то, что бывает с другими”3. З кожним новим разом чомусь легше не стає, радше навіть навпаки. Не знаю навіть, у чому справа. Можливо, в тому, що ти вже знаєш, що буде боляче ще багато днів і тобі страшно від самого наближення болю. В середині тебе страшенна порожнеча, ти її відчуваєш майже фізично: вона викликає нудоту і починає боліти живіт. Від неї тобі страшно, тому що ти маленький, а вона велика. Ти породив чорну диру, яка засмоктує тебе самого.

Я проходила це пекло декілька разів. Бідний мій братик. Я не можу втамувати його біль, я можу лише слухати, бути чуйною і якомога менше лишати його на самоті.


  • Дай файку. — ледь чутно вимовила я.


Він простягнув мені пачку Вінстона і запальничку. Я підкурила і глибоко вдихнула сигаретний дим.


  • Давай вип’ємо. - сказала я. А що тут іще скажеш.



  • Вип’ємо.



  • В тебе є що випити?



  • Звісно, є.


З надр його сумки виринула півлітрова пляшка “Коктебелю”. Він розкупорив пляшку, я дістала чарки, по яких він розлив коньяк.

Ми сиділи на подушках на підлозі в моїй кімнаті, окупованій тишею і попивали коньяк.

Десь вгору підіймалась вантажівка, чоловічій голос щось викрикував, але що нам було до того. Люди продовжують ходити по вулицях, машини продовжують перевозити всілякі товари, зупиніться всі, та що з вами в дідька таке, хіба ви не знаєте, що мого брата кинула дівчина?

Я наважилась запитати, як це сталось.


  • Ніяк. Вона просто подзвонила мені сьогодні зранку перед роботою і сказала, що більше не хоче мене бачити. В мене серце колотиться з самого ранку і мені важко дихати. Я не можу повірити що це сталось. Я навіть поплентався на роботу сьогодні. Хоча це навіть добре: якби я не пішов, я би, певно, збожеволів від страху. А так на роботі хоч зайнявся чимось. Намагаюсь не думати про це, знаєш, кожен раз, як подумаю, що більше не побачу її, подих перехоплює і здається, що ось-ось знепритомнію. Мені постійно хочеться їй подзвонити, розказати, що на роботі дали складний проект, що сьогодні в тролейбусі бачив дуже милу пару металістів і лиш потім згадую, що я вже не можу їй подзвонити. Таке... Не знаю. Відчуття якоїсь повної порожнечі, від якої немає куди тікати. Вона всюди. От вона і настигла мене. Постійно відганяєш від себе погані думки, тому що інакше заплачеш, а на роботі цього не можна... Пробач, що я тут прийшов і плачусь, як дитина, ти не повинна це все слухати. Просто розумієш... Так багато хочеться сказати, що наівть не знаєш із чого почати. І соромно же як, я же маю бути сильним.



  • Нічого, Саш. Якщо тобі стане хоч трошки краще, я готова сидіти з тобою всі вихідні.



  • Дякую, ти чудовий друг.


Напевно, це був найприємніший комплімент, який я почула за 27 років.

Ми замовкли. Сходами хтось підіймався. «Так тихо, что я слышу как идет на глубине вагон метро. И где-то хлопнет дверь и дрогнут провода. Привет, мы будем счастливы теперь и навсегда». 4 Я спіймала себе на тому, що егоїстично переключилась із болю мого брата на сівй власний. Ну і нехай. Де ви є зараз, ті, кого я любила і чиєї присутності мені бракує?


  • А давай музику послухаємо — сказав Саша, встаючи з підлоги. - я тут таку пісню нещодавно послухав... Вона сумна, але тобі, певно, сподобається... Слухай, коротше.


З перших звуків я впізнала “Who loves the trees best“. Мені було ліньки щось пояснювати, я просто посміхнулась.


  • Вона просто неймовірна, правда? - запитав Саша, пританцьовуючи.


  • Правда, Саш. Правда.


Мені було приємно бачити його веселощі, хоч я і розуміла, що вони напускні. Так буде ще багато часу, але колись вони стануть справжніми. Навіть цей час він колись згадає кращим, тому що він стане його історією. Невірні кроки стають найкращими спогадами.

Ми слухали Joy Division, Bauhaus, Zadera, Clan of Xymox, Cinemascope і що ми в дідька тільки не слухали. Саша чесно намагався веселитись, але я бачила, що серце його стиснуте болем і тому руки тремтять, тому що тепер її любитиме хтось інший. Я нічого не могла зробити чи сказати, тільки час зцілить його. Через багато прогулянок під заходом сонця він забуде її. Це неодмінно станеться, а до того часу можна лиш терпіти і нічого не вдієш.

Ми поснули десь о 4 ранку. Мені знову снилось, що я переховуюсь на дачі, яку давно продали і що мене там знову знаходять. Сон, який приходить до мене ледь не щоночі.

Я прокинулась першою і подивилась на Сашу. Він ще спав. Похмілля не виказувало ознак життя і це дуже радувало, адже давало надію на нормальне самопочуття сьогодні. На годиннику була 8:01. Я встала і пішла заварювати чай.

Це було саме те, що треба. Саша не прокинувся навіть від шуму який я наробила. Я взяла чашку з чаєм, вдягла пальто, вийшла на балкон, дістала файку і закурила. Я вдихнула ранковий холод та дим. По Карла Лібнехта зрідка проїзжали автівки та маршрутки. Кому лютневого ранку в суботу захочеться виходити з дому? Моє місто ліниво прокидалось. Щастя, термінальна стадія. Who loves the threes best? I do.

Лютий — серпень 2013.

1- цитата з комедії “Собака на сіні” Лопе Де Веги

2- з пісні гурту Alai Oli „Не отпускай тепло“.

3- з пісні гурту Сплін Новые люди“.

4- з з пісні гурту Сплін - “Романс”

  • Місцеперебування:
Теґи:

Твоя холодна біла тінь.

Все выпитые лекарства не позволили мне выйти из-под кондиционера.

Секс — індустрія. Секс — вісь, наколо якої обертається життя. Лікування імпотенції, сайти знайомств, короткі спідниці, фалоімітатори, червона губна помада. Азіати шукають європейських жінок для поліпшення генофонду, європейські чоловіки шукають азіаток тому що вони перенасичені всім, що можна купити за гроші. Європейські жінки шукають бодай щось, аби не почуватись атк самотньо. Багатим країнам першого світу набрид світ. Я їм, п'ю, їзжу в траспорті завдяки спразі чоловіків та жінок до сексу. Невже це насправді так важливо? Я навіть не усвідомлюю, наскільки.

Така рання, така холодна осінь, якої я майже не бачу. Робота, сон, знову робота. Хронічна відсутність грошей і сум без кінця та межі. Росія продовжує серти цеглою через угоду з ЄС. Я невплинно старію, світ зморюється.

Старанність. Ще трошки. Ще крок. Ще зусилля над собою. Все інше буде потім, а зараз візьми себе в руки і роби те, що ти маєш робити.

Я постійно обіцяю собі, що працюватиму краще, що буду стараннішою та сумліннішою, але дива не буде: все залишиться як є. Я не стану красивішою, стрункішою, розумнішою, я завжди буду невененою в собі лінивою депресивною соплею.

Шукати натхнення в музиці стає дедалі важче. Антон розказував, що існує гральна імпотенція. Це значить, що коли людина бачила багато ігор, її важко вразити якоюсь новою грою. Що ж, у мене музична імпотенція. Мені стає важко слухати нову музику, в мені сидить страх, що вона мені не сподобається. Мене більше не вставляє музика. Мені не подобається метал. Мені не подобається готік рок. Мені не подобається фолк. Мене дратує звук. Я сподіваюсь, що це пройде. Якщо ні, значить я справді старію.

Назавжди,

Інверсія.

я разобью тебе ебало в кровь.

До горла підступає нудота, серце б'ється як навіжене і пальці не потрапляють по клавіатурі, я знову багато курю і багато справді значить багато — надто знайомі симптоми, і тут уже захід сонечка мало чим зарадить.

Мої любі друзі, рятуйте мене знову.

Нарешті дописала “Who loves the trees best”. Тобто, припинила думати, як її допиляти. До громадського ознайомлення ще не доступна, але незабаром буде, коли пройде всі кола редагування і рецензування і схвалення (або паплюження) моїми друзями. Для тих, хто не знає: коли я приїхала в Україну, я вирішила написати оповідання про те, якою я ніколи не була, але завжди хтіла стати. Від нього віє за кілометр зимовими непретензійними радощами. Основна частина була написана в лютому-березні 2013, але я ніяк не знала, як мені його закінчити, тому стагнація тривала аж до серпня. За цей час було допиляно туєву хмару епізодів і я навіть здіснила яке-ніяке редагування, що я ненавиджу робити, адже політ фантазії обривається і настає нудне перечитування і нейтралізування ляпів. За неоцінну допомогу в цій справі дякую Дмитру Амельчеву та Саші Олдскульному.

В оповіданні йдеться про бібліотекарку з Січеслава, яка живе в уявному світі і відгородилась від реальності блок-постом, прохід через який дуже і дуже ускладнено. Вона радіє холодному повітрю і не звертає уваги на те, що її би засмучувало. Вона впевнена, що вона на правильному шляху, а ті, хто ні... Та що їй до них.

ІРЛ ж усе не настільки яскраво та барвисто. Моя стагнація мутувала в пиздець у критичній формі. Я сумую і хвилююсь, я втрачаю дещо важливе. Найгірше у втраті — це шлях до неї, усвідомлення її невідворотного наближення.

Мої любі друзі, рятуйте мене знову. Я знову облажалась і знову потребую вашої допомоги.

Назавжди,

Інверсія.

To praise oneself

Іноді буває, що ти дивишся на світ навколо і внутрішній голос кличе тебе в дорогу. Іноді буває, що хочеться втекти туди, де ти ніколи не був. Іноді буває, що біль старої втрати перетворюється на щось набагато більше. Іноді буває, що ти давно вже забув, що саме ти втратив, але в тобі лишається знання, що все може піти прахом будь-якої миті. Іноді буває, що одна пісня лунає в твоєму розумі декілька днів і примушує тебе пережити те, чого би ти ніколи не відчув, якби не вона.

Ми спіймали вічність, мій любий друже. Ми будемо разом завжди. Всі заходи сонця, які ми зустріли разом, хоч і не залишили про нас свідчень у всесвітній історії, бодай навіть і в історії України чи Січеслава, та вони залишили свідчення в нас. Ми носимо на собі їх відбиток. Ми би не були такими, якби не вони.

Захід сонця — це магічний час, який поєднує людей. Де там тому РАГСу, справді. Я не забула нікого, хто був поруч, коли небо заливало багряним. Захід сонця — це час, коли хочеться вирушати в подорож, гнатись за сонцем і бродити неприкаяним по чужій землі. Серце б'ється так, що, здається я помру прямо зараз. Сум за всіма місцями де я була. Свалява, Лівобережний, Тель-Авів, Рішон — заходи сонця, побачені мною з різних місць Землі постають переді мною так явно, наче я ніколи не залишала те місце.

Пам'ятай мене, коли я помру. Кожен раз, коли та велика та жовта життєдайна зірка заходитиме, що колись вона бачила нас разом, і тепер для неї ми — єдине ціле. Sіuicide Commando співають, що бог у дощі. Якщо він справді існує, він має бути в заходах сонця.

Фото зроблено вчора внизу Робочої, підчас чергової дивовижної прогулянки з Дмитром.

IMG_20130805_194508

Назавжди,

Інверсія.

Минають дні, минають ночі

Live rolls by and calls me a stranger.
Моє життя проходить повз мене і каже, що не впізнає мене.

Я досі живу з мамою, але все досі сподіваюсь перебратись незабаром у Самарівку, час налагоджувати своє власне життя.

Всі моє друзі зі мною, все добре, в мене все добре...

Є наівть трішки грошей. Знову ж таки, зовсім трішки, але це краще, ніж нічого.

Я подала заявку на паспорт і за два тижні нарешті знову стану повноцінним громадянином України, як і має бути. Нерозсудливо втрачене вертається на свої місця.

Всім тілом я відчуваю наближення осіні\зими і мене охоплює тваринний страх перед холодом\голодом, що наступають. Первозданні інстинкти мають дуже сильний вплив на мене. Я маю бути на землі. Я маю відчувати її під ногами. Вона, джерело їжі, має бути навколо. Напевно, мої пращури були землеробами(а, заждіть, так і було) і це їх думки знаходять відлуння в моєму розумі.

Іноді мене охоплює невимовний сум за Ізраїлем. Від нього немає куди тікати. Він наздоганяє мене і я вештаюсь гугл-картами по Герцель.

Продовжую невпинно набирати вагу. Я відчуваю, що моє тіло стає схожим на негідний мішок із кістками, який неспроможний навіть пересуватись самостійно. Страшенно бракує руху. Постійно хочеться бігти, їхати на велосипеді або танцювати. Давно вже я не зморювалась тілом.

Так що виходить, що, навіть якщо прямо зараз нічого поганого і не відбувається, взагалом стан справ не дуже. Кожен наступний день копає мені могилу.

Назавжди,

Інверсія.

Brennt der Zweifel tief in mir

18.58, Україна, Дніпропетровськ.
Я зробила свій вибір, я тут тому що хочу тут бути, я повернулась в Україну не в стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння, по дорозі в Ізраїль я знала, що повернусь, я абсолютно свідомо куплла квитки і робили закордонний паспорт, але чомусь іноді мене охоплює невгамовний сум за Рішоном. Я впевнена, що це одне з найкращих місць в усьому світі.
Скоро сонце сідає, от би прокинутись завтра там. Десь на Герцель, чи в Рамат Іліяху а може і на Ротшильд, а може і в Кір'ят Рішон.
Кожен день я шарюсь по Герцель в Гугл-мапах.
завелика частина мене лишилась там.

This is all I think of

Вчора мала дуже неприємний інцидент, від якого мій дупобіль сягнув небачений раніше висот.
Справа в тому, що мої перші записи (вересень 2010) мали дуже великий резонанс. Набагато більшій, ніж той, що на його я розраховувала.
Вчора я мала задоволення (нижче середнього) бути присутньою при обговоренні вилиттів тодішнього ангсту. Мене це настільки збісило, що хтілось повбивати всіх, хто взяв участь у тій дискусії. Які ж усі розумні, зважені, невразливі, і тільки я така срань.
Фу, фу, фу.
Різниця між нами полягає лиш у тому, що коли вони хікували вдома в доті, я просто написала все як є.
В будь-якому випадку вирішила почистити ЖЖ і приховати велику частину дописів. А ще краще - почистити коло спілкування і не спілкуватись більше з такими тролями 80го левела.

Sleeping disorder або правда про нічні зміни, яку ви не хтіли знати.

Вона спала так, наче не спала багато років.
форест Гамп.

Пів на третя ночі, я вже зовсім їбанулась зі своїми нічними змінами.

Я в Дмитра. Він спить,а я — ні. Я проспала весь день. Звісно, я зможу заснути, але спати не йду. Намагаюсь робити вигляд, що в житті мене цікавить не лише сон. Звісно, що ні. Ще я люблю жерти.

Строчити файні оповідки під Вендеміан — охуєнно.

Серце моє знову проситься до Львова чи до Ізраїлю, реальність же просить розібратись із усіма роботами. Тобто, однією. Хоча, здається, рішення вже прийнято. Воно не було простим, але, певно, я вирушатиму з поточної роботи. З мінусів — потреба у створенні ФОПу та надто божевільний графік, з яким моє життя перетворилось на щось геть некероване. Повна відсутність режиму сну. Хтось може сказати, що працювати вночі не так уже й складно, але коли ти сидиш вдома за компом фкантактіку до четвертої ранку, біля тебе — няшне ліжечко і ти знаєш, що будь-якої миті ти можеш піти спати — це одне, а з нулів до восьмої ранку “кастомер сапорт, хау кен ай хелп ю” — це зовсім інше. Насправді, нічні зміни страшні не самою роботою, а наслідками. О 9 ранку ти ледь доповзаєш додому і тут — сюрприз! — спати не хочеться. Ти врешті решт засинаєш і спиш до вечора. А ввечорі знову на роботу. Сон вдень та сон вночі — зовсім різні речі. За якістю останній поступається першому пунктів так на 20 із 40. Ти встаєш о 6 вечора, страшенно болить голова. Ти приходиш о 12 на роботу і тобі хочеться вбивати. Десь о 3 ти вже почуваєшся більш-менш. Але незабаром тобі знову спати. Я сама собі стала нагадувати свого кота, який може спати по 16 годин на день. Знаємо, вміємо, практикуємо.

Вечірні зміни з 4ї до нулів трішки кращі, але тут мене спіткає інша проблема. Так вже склалось, що для мене завершення робочого дня — найкращий привід для прогулянки. Ненавиджу йти додому після роботи, від цього віє безвихіддю. Але о пів на першу не надто вже і розгуляєшся. Я приїжджаю на таксі додому, затамована спрага до погулянок та звичка не спати вночі під час нічних змін не дає мені заснути, я сідаю за комп і займаюсь дідько знає чим геть до ранку. Що я роблю — на ранок я згадати не можу. Читаю всіляку фігню, дивлюсь фотографії незнайомих людей, слухаю пісні, які чула вже сотні разів... Я не зробила нічого корисного, ніч я витратила на марні вештання мережею замість дорогоцінного нічного сну. Я би хтіла повернути той час, коли я вставала вранці на роботу і гуляла в вечорі.

Незабаром викладу “Who loves the trees best”. Незважаючи наось таки й надто чудернацький графік, змогла їх дописати. Напевно, вперше в житті я щось дописала. Ehe, Disziplin, Leistung. Довелось піднатужитись, але мені навіть сподобалось. Я написала саме те, що хтіла: оповідання про людину, яка не впускає у свій всесвіт те, що їй не подобається.

Напевно, я все ж таки піду спати.

Кредит спання на сьогодні вичерпано ще вчора, але сьогодні в мене багато справ і до півночі поспати все одно не вийде.

Назавжди,

Інверсія.

Теґи: ,

... Still will be mine

Я їхала за тисячі кілометрів, тікала світ за очі, бувала в місцях, де ніколи не думала, що побуваю, але в моїй Україні досі є стільки прекрасних населених та не дуже пунктів, де мене ще не заставав захід сонця.
Коли трішки встановиться все з роботою, планую побувати в Чернівцях та може в Черкасах.
Трохи пізніше - знову у Львові та Ужгороді.
Також не проти відвідати Луцьк.
Але наразі це все надто далекі плани, дожити би до зарплати. Залишилось 10 днів.
Я живу зараз саме заради неї, справді.
Все інше буде колись потім. Майбутнє розділилось на "до 10 числа" та "після 10 числа".
Але нічого, мені не звикати жити та подорожувати з порожніми кишенями.
Більш за все у вечірніх змінах ненавиджу те, що, коли нарешті приходиш додому, не хочеться спати, а ніч, як відомо, - найплідніший час для всеосяжного суму, він завжди мене наздоганяє вночі. І от вона я, от я сиджу і сумую чи то за минулим, чи то за майбутнім, чи то за теперішнім. Я водночас мрію повернутись у Рішон-Ле-Ціон, і побувати в Чернівцях. Але завтра прийде завтра, я буду шукати грошей та відсипатись перед нічною зміною і наступний раз рефлексія застане мене на роботі, а там немає коли сумувати. Праця, праця, праця, викладатись на 100%, скільки віддаси, стільки і отримаєш.
Напевно, ще ніколи в житті я так сильно не прагнула заробити багато грошей.
Мені справді потрібно дуже і дуже багато грошей.
Стули пельку, Інверсіє.
Свій затишний кут, посиділки з друзями, подорожі до Львова - все буде, але трохи згодом, коли ти заробиш на це все. А поки що ти ні на що не заслужила, тому стисни зуби і йди на роботу. Роби все, як тобі кажуть, твій біль нікого не їбе. Дисципліна, усердя - це матиме свою винагороду. Бодай я на те сподіваюсь, інакше виявиться, що всі зусилля пройшли марно. Не в перший раз.

Шкода тільки, що, напевно, ніколи в мене не буде хлопця, який би мене чекав і був би радий мене бачити. Я буду приходити в порожнечу, відділену від світу чотирма стінами. Самотність - це вирок. Бодай в моєму випадку. Завжди почувалась так самотньо. мала би вже звикнути. І на що я тільки сподівалась.

Я плачу під вікнами своїх друзів, мені немає куди піти і до кого пригорнутись. Мене ніхто не гладить по голові і не каже Мы свои дожди переживем вместе”.

Напевно, я дуже зморилась. Це все так погано, що я, напевно, піду спробую поспати. І вже 4 ранку. І завтра на нічну. Я просто маю продовжувати.

Ну і нехай.

Назавжди,
Інверсія.

Such a lonely day should be banned

... But I remember everything

Nine Inch Nails – Hurt

Невимовний та нестерпний сум. Все не так.

Сьогодні 19 червня, рівно рік із того дня, коли помер мій дід. Варто відзначити, що він мав найвищий градус адеквату серед усіх моїх родичів. Практика показує, що жінки рідко бувають адекватними взагалі. Для мене мої мама та бабця є зразками ірраціональності. Він же був дуже простим, він робив те, що мав робити і те, що навіть не мав. Там, де я би забила, він би пішов далі, до самого кінця. Після роботи та на вихідних він ходив на самозабудови. Я би сказала “та нащо воно мені потрібно, я зморилась, я піду погуляю краще”, але тільки не він. Він просто знав, що він мусить.

Щоправда, поряд із адекватними, хорошими чоловіками дуже часто бувають абсолютно неврівноважені жінки, тільки небо вже знає, чому так. І мій дід все життя боявся моєї бабулі. Як на мене, це може і не перекреслює всього, що він робив, але точно не робить йому честі.

Але все одно я завжди згадую його як людину добру до останньої краплі та достатньо мудру, щоби не сварити мене за всілякі дитячі витівки.

Сьогодні дуже сумний день. Summertime sadness.

Він помер рік тому, але лише зараз до мене починає доходити.

Я не вірю в загробне життя, в те, що він споглядає на нас із неба чи в подібну маячню, я знаю, що він просто зник назавжди і це невимовно боляче. Ні, вітер не приносить голоси мертвих, це неправда. Я слухаю вітер і там нічого немає.

Сьогодні дуже сумний день.

Діду, я навіть не можу звернутись до тебе.

Сьогодні дуже сумний день.

Назавжди,

Інверсія.